Людина з’явилася на території України близько 1 млн років тому — і одразу зайнялася фізкультурою. Ну, якщо так можна назвати фізичні вправи, які були невіддільною частиною життя цих архантропів. Адже тоді без бігу, стрибків, лазіння, перенесення вантажів чи метання було нікуди — інакше не вполюєш тварину, не донесеш її до стоянки, не втамуєш голод. Тож від фізичної форми напряму залежало життя людей. Крім того, первісна спортивна активність могла бути не лише суто прикладною, а й ритуальною. Адже сам зміст мисливської магії складався з виконання фізичних вправ і навчання молоді прийомам полювання. 

Перша відома людству війна — це, ймовірно, події 13-14 тис. років тому на території сучасного Судану. Втім, деталей про цей чи інші доісторичні конфлікти дуже мало — невідомо, хто саме воював, та чи були це професійні воїни. А от в Бронзовому віці (2 тис. років до н. е. – 8 ст. до н. е), як ми знаємо, юнаків вже спеціально готували до війська. У 8–2 ст. до н. е. і на території України поширюються різноманітні змагання вершників, боротьба, вправи зі зброєю. Зображення сцен боротьби було знайдено, наприклад, на скіфській бляшці.

У сарматів, які витіснили скіфів з українських земель, військово-фізична підготовка охоплювала практично все чоловіче населення. Серед тодішньої фізкультури: верхова їзда, стрільба з лука, володіння холодною зброєю, полювання, боротьба. Під час свят влаштовували різноманітні ритуальні танці, рухливі ігри й змагання.

Спортивні греки

Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Танаїс, Тіра — грецькі колонії Північного Причорномор’я принесли на територію України зокрема й традиції калокагатії — ідеї про всебічний розвиток особистості. Фізичне виховання молоді проходило в спеціальних закладах — палестрах і гімнасіях — під керівництвом професійних наставників. 

Тодішній спорт можна було поділити на три великих сфери: палестрику (кулачний бій; плавання; пентатлон, тобто спортивне п’ятиборство із бігом, стрибками в довжину, метанням диска й спису та боротьбою), орхестрику (це вправляння в акробатиці, а також різноманітних ритуальних та бойових танцях), а також ігри (рухливі чи з м’ячем).

Щобільше, давні амбали з українських земель добре показували себе й на європейському рівні — в колоніях у нас археологи знаходили панафінейські амфори. Це особлива кераміка, яку наповнювали оливковою олією з садів афінської академії, й нагороджували нею переможців Панафінейських ігор — головного свята Афін і своєрідного конкурента Олімпіади. Та й у самих причорноморських містах проводили свої ігри. Найвідомішими з них були ольвійські Ахіллеї на честь зрозуміло кого.

Цілком ймовірно, що могли грати на наших землях і в далеких пращурів найпопулярнішої сучасної гри — футболу. Грецький епіскірос чи римський аналог гарпастум були захопливими для глядачів і контактними та навіть жорстокими для учасників. Щоправда, прямих свідчень про них на території України поки не знайшли.

Атлетичні слов’яни

Будь-яка важлива подія в житті слов’ян відзначалася кількома обов’язковими елементами: жертвою богам і своєрідними спортивними змаганнями. Такі ігри теж присвячувалися Матері-Землі, Ярилу, Перуну, іншим об’єктам поклоніння. Відомі також своєрідні турніри між селами, де в програму входили танці, стрибки, біг, метання, різноманітні ігри. Все це, окрім розваг, заодно мало прославляти богів, тож були й регулярні змагання, пов’язані з побутово-релігійним та аграрним календарями. До речі, коротку історію давніх українських свят варто прочитати тут.

Крім того, фізичний розвиток у ті войовничі часи також асоціювався з вправністю на полі битви та захистом рідної землі. Так, у билинах, веснянках, колядках досить поширеним є образ богатиря, який поєднує в собі високі моральні якості й фізичну силу.

Фізичне виховання людини на Русі стартувало ще з 3 років, коли дитину вперше саджали на коня — це називалося «постриги». У 7 років хлопця починали вчити грамоти, їзди верхи, стрільби з лука, володіння списом. З 12 можна було брати участь у військових походах. У 17 років не те щоб видавали паспорт, але підліток вже вважався дорослим. На кожному з цих етапів проводилась певна підготовка, яка завершувалась своєрідною посвятою в наступну групу.

Далі, як часто буває в різних аспектах історії Східної Європи, прийшли монголи й все поламали. Зате за часів Галицько-Волинського князівства на українських землях з’явилося лицарство за західноєвропейськими зразками. А з ними прийшли й типові розваги — лицарські турніри та ігрища. Хоча насправді перша згадка про щось подібне відноситься ще до 12 ст., коли київський князь Ізяслав нібито влаштував великий бенкет і військові ігрища.

Та в епоху Галицько-Волинської держави та перебування українських території у складі Великого князівства Литовського турніри й змагання стали досить поширеними. Наприклад, серед молодих лицарів проводились змагання вершників уночі на дистанцію до 20 км, де вони мали на ходу перескакувати з одного коня на іншого. А у 1445 році у Львові було засновано Стрілецьке товариство, яке влаштовувало змагання на влучність, в яких брали участь як професійні воїни, так і прості городяни.

Біцепси козаків

Французький посол у Константинополі барон де Сезі констатував, що козаки «впевнено почувають себе на суші, у воді й в повітрі, скрізь вміють дати собі раду і взяти гору в усіх стихіях». Звісно, це було неможливо без потужної системи військово-фізичної підготовки.

Хоча спочатку вона в козаків була досить неструктурованою. Зазвичай за першу фізичну активність відповідали батьки дитини, а далі витривалість, спритність та сила апріорі були потрібні справжньому воїну. Лише за часів Остафія Ружинського, який був гетьманом у 1581-83 роках, пройшов ряд реформ як самого козацького війська, так і його підготовки.

А за пару десятків років Петро Сагайдачний вже організував при Січі справжні школи. Українській історик Степан Сірополко писав, що «молодиків у школі й поза школою вчили: Богу добре молитися, на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти». Крім того, юнаки тренувалися у веслуванні та плаванні, а на свята брали активну участь у різних видах змагань: на силу, спритність, точність, витривалість, швидкість.

При цьому дорослі козаки вільний час теж присвячували фізичній підготовці й різноманітним тренуванням: їздили верхи, стріляли на влучність, фехтували. Улюбленими розвагами були рухливі ігри та змагання — герці. Серед козаків були поширеними багато видів того, що ми б зараз могли назвати багатоборствами: бої навкруги, «навхрест», «на ременях», «спас». Та й сам гопак, за деякими версіями, починався як своєрідний бойовий танець.

У, так би мовити, цивільних була своя фізкультура. Як і в князівські часи, це були різноманітні активні забави, часто пов’язані з календарними обрядами. Чимало з них можна вважати своєрідним відображенням чи й імітацією робочих процесів, що видно навіть із назв: «Просо», «Гречка», «Огірочки». Або копіюванням поведінки птахів та тварин: «Зайчик», «Коза», «Ворона». У зимовий час діти ковзали по льоду, їздити на санчатах, гралися в сніжки. 

Крім того, існувала традиція мандрівних борців, які ходили від села до села та заради винагороди кидали виклик найсильнішим жителям. Сам Тарас Шевченко згадував про це, щоправда, як вже про щось старе: «Давно се діялось колись, ще як борці у нас ходили по селах» — писав він у «Титарівні».

Мислитель першої половини 17 ст. Єпіфаній Славинецький у своєму творі «Громадянство звичаїв дитячих» розглядав питання виховання, освіти й культури. Торкнувся він і значення фізичних вправ, що він розглядав як засоби виховання і зміцнення здоров’я. Славинецький радив ігри з предметами, зокрема «італійський мечик» (віддалений пращур волейболу), біг, стрибки, «тренування тіла в праці». Що цікаво, був у нього й перелік шкідливих  ігор, до яких належали не лише азартні карти чи кості, але й купання у воді.

Торкався Славинецький й теми призових від перемог: «Той, хто програв, нехай за домовленістю зробить, що накаже переможець: підмете приміщення, принесе води, прочитає напам’ять які-небудь вірші або походить в лопуховому вінку, або зробить щось подібне». Ну а головну мету спортивних ігор мислитель формулював так, що цілком потягне на один з олімпійських девізів: «важливо самого себе перемогти… набагато важливіше піти від упертості, ніж домогтися перемоги».

Часи систематизації

Після того як українські землі підпали під владу Російської імперії, «офіційним» спортом досить швидко стала різноманітна муштра в армії. Тим часом знатні люди почали наслідувати європейську аристократію: популярними стали фехтування на рапірах, стрільба з пістолетів, їзда верхи, катання на човнах, гра на зразок тенісу. Взимку — катання на ковзанах. 

Тим часом у народі улюбленими фізичними вправами лишалися боротьба і кулачні бої, в основному у святкові дні. Ну а найкращі бійці набували справді народної популярності. Серед інших видів народної фізкультури були різноманітні хороводи, плавання, санчата, ковзани, групові ігри.

У першій половині 19 ст. спортивні розваги поступово систематизуються. З’являються стрілецькі, гімнастичні, фехтувальні, плавальні гуртки та установи. Під них будуються вже спеціальні споруди: манежі, іподроми, стрільбища.

Наприклад, у 1820-му в Миколаєві будують цілий комплекс, який зараз називається Будинок офіцерів флоту.  В одному з положень його статуту говорилось: «Дозволяється гра в шахи, доміно та інші не азартні ігри, крім лото». А при Миколаївській обсерваторії відкривається перший шаховий гурток. Один із його учасників, син директора обсерваторії Віктор Кнорре, грав настільки добре, що про його перемоги в Берліні згодом розповідав німецький шаховий журнал і надрукував партію, в якій миколаївець виграв у Адольфа Андерсена — його після перемоги на першому міжнародному турнірі в Лондоні (1851) вважали неофіційним чемпіоном світу.

Втім, Миколаїв молодець не лише в шахах. У 1848 році в Санкт-Петербурзі в новому яхт-клубі організували перші вітрильні перегони. Яхта «Ореанда» заради них пройшла від Миколаєва до Кронштадта, перемогла усіх фаворитів й завоювала головний приз.

Вже у другій половині 19 ст. спорт стає офіційною частиною життя. Виходять довідники з правилами та техніками різних ігор. Гімнастика та інші напрямки входять у програму освіти в гімназіях й університетах. Все більше стає різноманітних змагань і турнірів.

Навіть одним із засновників Міжнародного олімпійського комітету у 1894-му став українець. Генерал Олексій Бутовський походив із Полтавщини й був особисто знайомий із П’єром де Кубертеном. А з 1913 року саме за ініціативою Бутовського в імперії стали проводитися масштабні Ігри — перші з них відбулися у Києві на полі, поруч із нинішньою станцією метро Лук’янівська.

До речі про Олімпіаду. Перші Ігри після відновлення пройшли в Афінах у 1896 році. Був на них і українець — Микола Ріттер із Золотоноші. Насправді він був журналістом газети «Кіевлянинъ», але заодно записався і в учасники в змаганнях з греко-римської боротьби, фехтування на рапірах і стрільби з карабіна. На відбірковому етапі — впевнене лідерство. «Сьогодні вранці, на свій подив, я побачив власне зображення в різних позах в усіх великих газетах…» — писав він у репортажі для рідного видання. Однак далі Ріттер припиняє участь. 

За напівлегендарною історією, яку Микола пізніше сам розповідав друзям,  причин було дві. Перша: він загубив подарований мамою щасливий медальйон і не захотів продовжувати без талісмана. Друга: в Афінах українець спробував лікувати рештки морської хвороби місцевим вином. А оскільки раніше майже не вживав алкоголь, то був надто вражений ефектом і наслідками. 

Ну а першим українським медалістом Олімпіади можна вважати Миколу Мельницького, який у 1912 році став другим у кульовій стрільбі.

Тож у 20 століття Україна увійшла не без проблем, але досить атлетично.

Дві війни

На початку 20 ст. лише у Києві був широченний асортимент для охочих: Скакове, Атлетичне і Шахове товариства, Товариство велосипедистів-аматорів, Яхт-клуб, Клуб автомобілістів, Товариства любителів туризму і повітроплавання, Гурток вітрильників, а також гуртки «Спорт» і «Сокол». Загалом же в Україні в 1908-му нарахували аж 196 спортивних об’єднань, учасниками яких було 8 тис. осіб. А в 1912-му в українській столиці організували й перші курси для професійної підготовки тренерів. Хоча Перші світова й потрясіння перших років комуністичної влади, звісно, вплинули на все це не найкращим чином.

У період між двох світових воєн представники СРСР на Олімпіади не їздили — натомість розвивалися різноманітні Спартакіади. Наприклад, на всесоюзній Спартакіаді-1928 збірна УСРР виграла змагання з волейболу, гандболу, гімнастики, стрілецького спорту й мотоспорту. Крім того, на базі програми Готовий до праці й оборони (ГПО) сформували цілу систему фізичного виховання для всього населення. 

Зате спортсмени з українських земель виступали на Олімпійських іграх за збірні Польщі та Чехословаччини — зокрема Володимир Сироватка зі Здолбунова приніс останній країні золото з веслування на каное Олімпіади-1936.

На Заході Україні варто відзначити також потужний рух різноманітних товариств. Наприклад, «Сокіл», організований у 1894, розвивав піший туризм, боротьбу, плавання, лижний спорт, фехтування, велосипеди, стрільбу. «Пласт» був сконцентрований на патріотичному вихованні, а серед завдань на випробуваннях були, наприклад: вміння діяти в рятувальних операціях (пожежі, топлення, отруєння газами та інше); читати мапи; точно вимірювати відстані; орієнтуватися в природі. Але більше про минуле й особливо сучасність «Пласту» варто прочитати тут.

Після Другої світової відновлення спорту стало одним із пріоритетів радянського керівництва — зокрема й заради пропагандистського ефекту й бажання довести переваги однієї політичної системи над іншою. Це вилилося, скажімо, у відмову багатьох країн від участі в Олімпійських іграх 1980 року в Москві — і навпаки, в Олімпіаді 1984-го в Лос-Анджелесі.

Втім, на багатьох інших турнірах українці здобули чимало визначних перемог. Наприклад, щодо Олімпійських ігор — кожну четверту золоту медаль збірної СРСР виграли українські атлети.

Найпопулярніший

Окремо варто сказати про найпопулярніший вид спорту сучасної України.

Вперше у футбол пограли, ймовірно, в Одесі, коли у 1878-му там заснували Одеський Британський атлетичний клуб. Його членами були в основному працівники телеграфу, моряки й підприємці. Багато наприкінці 20 ст. грали й у Миколаєві — теж переважно іноземці, які жили в Україні.

Але все ж офіційною датою народження нашого футболу вважається 1894 рік, коли у Львові пройшов матч між місцевою і краківською командами Спортивно-гімнастичного товариства «Сокол». Гра відбулася у Стрийському парку і йшла до першого забитого гола. Про тактику чи техніку особливо не йшлося, а воротами служили два прапорці, увіткнуті в землі. З усім тим, матч висвітлювали журналісти з Чехії, Німеччини та Литви. Львів’яни, звісно ж, виграли.

А у 1904-му заснували найзнаменитіший на довгі десятиліття львівський клуб — КГС (Клуб гімнастично-спортовий). Згодом його перейменували на «Погонь», і у міжвоєнний період команда аж чотири рази виграла чемпіонат Польщі.

У Києві перший футбольний матч датується 1900-м, коли зіграли чеські й словацькі робітники місцевих заводів. Перша команда — 1904-й, «Південь». Перший український міжнародний матч з приїздом іноземної команди — гра «Шереметьєвський гурток спорту» (Одеса) — «Фенербахче» (Туреччина) (1916-й, рахунок 2:1). 

Що стосується першого серйозного турніру, то футболісти з різних міст (Петербург, Харків, Москва) зібралися на змагання у 1912-му. Виграли петербурзькі футболісти. А вот наступного року чемпіонами стали одесити, перегравши команду з Петербурга з рахунком 4:2.

Поряд з офіційними клубами розквітала й велика кількість аматорських команд, які не входили в жодні об’єднання чи ліги. Грали на пустирях, ворота й м’ячі часто майстрували самі. Серед назв цих вуличних команд, наприклад, креативні: «Хризантема», «Провідник», «Цап-Царап», «Банзай», «Везувій», «Трубадур», «Флорида», «Чорний ящик», «Шанхай», «Жерстяний чайник».

Варто згадати й епізод в історії українського футболу, відомий як «Матч смерті». За офіційною радянською історіографією, під час нацистської окупації Києва гравці «Динамо», які змушені були лишитися у місті, зіграли у футбол з елітною командою «Люфтваффе». Киянам погрожували помстою, якщо вони не піддадуться, однак вони впевнено перемогли противника. За що нібито поплатилися життям.

Насправді матчів було декілька, в українській команді «Старт» були як динамівці, так і гравці київського «Локомотива», а в суперниках — «Флакельф», аматорська команда німецьких льотчиків і зенітників. В обидвох іграх переконливо перемогли кияни (5:1; 5:3), а до та після цього були й інші зустрічі, де також, до речі, вигравав «Старт».

Лише за дев’ять днів після цього велику кількість українських футболістів заарештували за крадіжку з хлібзаводу. Згодом їх перевели в Сирецький концтабір, де значно пізніше чотирьох із них розстріляли — але через саботаж на заводі, де вони працювали. Тож, попри всю трагічність та героїзм ігор киян проти окупантів, радянська пропаганда згодом перетворила це на ідеологічний штамп.

Ну а український футбол тим часом став флагманом і помітною силою й у європейських масштабах. «Динамо» наразі виграло три єврокубки (два Кубки Кубків й один Суперкубок), «Шахтар» — останній в історії Кубок UEFA. Збірна брала участь і в Євро, і в чемпіонатах світу, і в Олімпіаді. А Андрій Шевченко отримав Золотий м’яч як найкращий гравець світу.

І хай зараз часи в українського футболу і спорту загалом не найкращі, та він все ж переможе. Як це завжди й виходило.

Сучасність

Віталій Кличко був багаторазовим чемпіоном світу з боксу. Хоча не тільки «був» — це єдиний боксер, якому вручили пояс «Вічного» чемпіона світу у важкій вазі за версією WBC. І не дарма — за всю кар’єру Віталій здобув 45 перемог і програв лише двічі, обидва рази через травми. Поразка надзвичайно потужному Ленноксу Льюїсу через розсічення брови — одне з найбільших «а що, якби» в історії боксу. Адже на момент зупинки бою через цю травму та присудження супернику перемоги на картках суддів домінував саме українець.

Зате довгих 12 років не лишав питань щодо своєї домінації його молодший брат Володимир Кличко. 4382 днів підряд він тримав свої титули, по дорозі перемігши 23 претендентів на пояс. Це — лише пара з рекордів Володимира, який за версією численних експертів є одним із найкращих боксерів усіх часів.

Продовжували традиції збирати пояси в боксі й нові покоління українців. Олександр Усик виграв просто все, що можна було (і що вважалося майже неможливим): на його рахунку золото Олімпіади, абсолютне чемпіонство у крузервейті, двократне абсолютне чемпіонство у важкі вазі, по два рази переможені всі найнебезпечніші боксери світу — і нуль поразок.

Та й загалом за всю історію незалежності в України було безліч видатних спортсменів. Олімпійська чемпіонка Інеса Кравець у 1995-му встановила в потрійному стрибку світовий рекорд, який тримався понад 25 років. Катерина Серебрянська здобула індивідуальне золото з художньої гімнастики на Олімпіаді у 1996 році. Фехтувальниця Ольга Харлан —  лідерка команди, яка взяла золото Олімпіади-2008, багаторазова чемпіонка світу. Еліна Світоліна роками грає на рівні найкращих тенісисток світу й вигравала Підсумковий турнір року. А ще — гімнастка Лілія Подкопаєва, фристайліст Олександр Абраменко, веслувальник Юрій Чебан, дворазовий чемпіон NBA Станіслав Медведенко та також дворазовий, але у NHL Руслан Федотенко.

Перемоги є. Перемоги будуть.

Як же інакше.